Микола Корнійчук:
«Те, що ти вижив, — не твоя провина і не твоя заслуга»

Про те, як воєнні події можуть викликати й загострювати почуття провини в цивільних і військових, про різновиди провини, із якою стикаються люди, а також про вихід із цього стану з погляду психології та Біблії спілкуємося з капеланом-волонтером, дияконом церкви «Сіон» м. Луцьк Миколою Корнійчуком.

Почуття вини в цивільних

— Капелани служать військовим, нерідко спілкуються і з цивільними. Хотілося б обговорити, із якими труднощами в контексті вини стикаються ці категорії. Почнімо з цивільних. Одне з поширених явищ — комплекс уцілілого. Що робити, якщо людину мучить, що вона врятувалася, вона в безпеці, а хтось — ні?
— У мене є знайомі біженці, які нині живуть за кордоном. Вони жертвують в Україну, зокрема допомагають і моєму служінню. Але розповідають, що все одно сумління їх судить. Дехто відчуває себе зрадником і втікачем. Не кожен, звичайно, ділиться такими сокровенними речами, але, думаю, усі емігранти можуть переживати таке. Почуття вини зазвичай веде до певних дій. Хтось прагне все забути й відсторонитися. А хтось намагається компенсувати свою відсутність посильною допомогою. Мої знайомі вже передали багато автомобілів, «Старлінків», регулярно переказують кошти. Я кажу таким людям: «Там ти можеш зробити більше, ніж тут. Якби не ти, велика частина служіння в Україні не відбулася б. Саме завдяки тому, що ти там, а я тут — ми можемо спільно допомагати». Я вважаю, що слід показати важливість і цінність людини, тоді почуття вини переросте в конструктивну мотивацію.

Треба розуміти: який би вибір людина не зробила, він має свою ціну. Якщо йдеш у військо чи волонтериш, ціна — твоє здоров’я, небезпека бути пораненим, убитим, втратити стосунки з сім’єю (ця тема особливо болюча). Ти дивишся, як твої однолітки в цей час будують своє життя в Європі чи Америці, фотографуються на пляжах. А ти про таке навіть не мрієш, тому що знайомі з фронту саме просять комплект ґуми — і не знаєш, де взяти кошти навіть на це. Зате ти маєш чисту совість, повагу суспільства. Якщо ж вибрав тікати від війни (що є звичайним явищем у всьому світі), ціна — синдром вцілілого, певний суспільний осуд. Але маєш безпеку, матеріальний достаток. І кожен обирає те, що для нього цінніше.

— Що робити, коли людину мучить те, чого не можна повернути чи виправити? Як звільнитися від тягарів минулого, які не відпускають? Наприклад, коли ти згаяв час, який можна було використати більш плідно, або коли міг допомогти комусь, але не доклав достатньо зусиль.
— Ну, ситуації бувають дуже різні. Може бути щось незначне, а може — помилка ціною людського життя. Тому й лікування різне. Узагалі в питаннях, які стосуються душі, «чарівної таблетки» не існує. Ісус Христос до кожного підходив індивідуально. Людині, яка шкодує про згаяний час, що вона мало послужила Богу й людям, я б сказав: «Ти не можеш повернути втраченого часу, але ти можеш максимально використовувати той, який у тебе ще є».
Припустимо, тобі довелося надавати допомогу пораненому. Ти мав три турнікети, наклав два, а третій лишив для себе. Ця людина не вижила. Тут може турбувати почуття вини, що зробив недостатньо. У такому разі потрібно пояснити: «Ти й так зробив більше, ніж від тебе залежало». Навіть згідно з військовим протоколом, ти маєш надавати допомогу людині виключно її засобами. Якщо вона не взяла з собою аптечки, це її свідоме рішення, за яке ти не відповідаєш. Звісно, для совісті цей аргумент може бути дуже слабким. Та усвідомлення ситуації з часом може допомогти. Іноді людина на чомусь зациклюється, починає займатися самобичуванням, як написано: «Не дає себе втішити». Коли методи психології вичерпуються, ми, як християни, маємо перевагу — привести підопічного до Бога, Який може звільнити від тягаря вини.

— Ще один момент, який стосується цивільних. Із одного боку, людина боїться мобілізації, а з іншого — її мучить почуття вини, що вона ховається, поки інші гинуть. По суті, страх не дозволяє їй вчинити правильно, тобто згідно з власними переконаннями. Що порадити в такому разі?
— Боятися — це нормально. Усі бояться. В екстремальних обставинах людину може охопити панічний страх, заціпеніння, коли вона не контролює свого тіла. Неодноразово чув про такі випадки, наприклад: позиції стали обстрілювати танки, а один із бійців став на повний зріст, обійняв дерево і стоїть... Якщо людина хоче піти у військо, але боїться за своє життя, боїться, що в неї щось не вийде, це теж цілком природно. Бажання вижити — це природно. Кажуть, що тільки 1% населення — природжені воїни, для яких війна — рідна стихія. Більшість військових, яких я зустрічав у різних підрозділах — звичайні люди. Війна — це найгірше, що може статися з людством. Тому в мене немає відваги засуджувати тих, хто боїться найгіршого сценарію життя. Звісно, якщо цей страх штовхає людину на якісь негідні вчинки, коли вона намагається вижити, підставивши когось, — це зовсім інше.

Щоб перестати боятися, насамперед потрібно більше дізнатися про армію. Якщо є можливість, поспілкуватися з тими, хто служить, поїхати як волонтер ближче до зони бойових дій. Коли ми вперше потрапили в Донецьку область, то ще за 50 км від лінії фронту за кожним кущем нам ввижалися вороги. Зараз смішно згадувати, але тоді було зовсім не до сміху. Згодом призвичаїлися, і навіть у Нью-Йорку (тепер в окупації — прим. ред.), за 2 км від ворожих позицій, почувалися досить спокійно. Страх часто пов’язаний із невідомістю, браком інформації, адже ніхто нас до війни не готував. І чим менше невизначеності, тим менше страху. Зокрема, можна вжити заходи, щоб потрапити в хороший підрозділ з адекватним командуванням, де дбають про людей.

Почуття вини у військових

— Як синдром уцілілого проявляється у військових? Що капелан може сказати солдату, який картає себе за те, що побратими загинули, а він вижив?
— Пригадуються два яскравих приклади. Першу історію я почув від медсестри в Краматорську. Якось уночі вона вийшла на подвір’я госпіталю й побачила хлопця зі сльозами на очах, який ходив туди й сюди. «Синку, що сталося?» — «Скажіть, чому я вижив?» Він розповів, як був на позиціях із відділенням — усі загинули, він єдиний вийшов звідти живим. Долучили його до іншого відділення, послали на завдання, і знову те саме — хтось 200, хтось 300, а він цілий. «Я ж не ховався! Чому я живий?» — ніби виправдовувався хлопець. Його зовсім не тішило, що він вижив.

Інший випадок — із мого особистого досвіду. У Луцьку ми відвідуємо військових у госпіталях, допомагаємо, коли треба щось привезти, когось підвезти. Якось поїхали з одним чоловіком на ринок, зробили деякі покупки. І, коли поверталися, він розповів як отримав контузію, відходячи з позицій на лиманському напрямку. Той регіон Донеччини відрізняється від решти області, він дуже схожий на Полісся. Для відступу була тільки одна дорога, обабіч — рови й болото. І ворог про це знав. «Ми йдемо, а вони засипають мінами. Вибух попереду — побратим переді мною упав, вибух позаду — побратим упав. А мені тільки каску збило… Як це?» — запитує. Я відповів: «Бог дав тобі другий день народження, значить, ти ще потрібний тут, використай своє життя для якоїсь доброї мети!» У такому разі важливо пояснити: «Те, що ти вижив, — не твоя провина й не твоя заслуга. Ніхто достеменно не знає, чому так трапилося. Але це твій шанс».

— Військовим доводиться вбивати ворога, бо він насильник, агресор. Але навіть вбивство злочинця — це все одно вбивство людини. Чи стикаються військові з почуттям вини в цьому контексті?
— Переважно бійці ставляться до вбивства ворога цілком спокійно. Але є й такі, для кого це досить непросто. Не так давно я спілкувався з чоловіком. Мова була на зовсім іншу тему, і раптом він каже: «А ми ж людей вбиваємо…» Тобто людина розуміє, що іншого виходу немає, але все одно для неї це ненормально. І справді — люди не створені для того, щоб позбавляти один одного життя. Це суперечить нашій природі.

Дехто в таких ситуаціях переконує: «Не переймайся, це ж вороги, ти захищався! Ти військовий і маєш на це юридичне право». Можливо, іноді й це потрібно. Але, на мою думку, якщо людина приходить із таким питанням, воно справді турбує її сумління. І аргументи на рівні розуму тут не допомагають — вона й сама це все знає. Імовірно, тут потрібна власне духовна допомога — прийти в молитві до Бога, Який гоїть рани. Буває, що навіть треба покаятися, бо ситуації у вирі бою бувають різні. Один снайпер, який вразив багато цілей, розповідав про випадок, що вирізнявся на фоні інших і не давав йому спокою. Ворожий солдат розумів, що він під прицілом, і всім своїм виглядом благав: «Не вбивай!» Але снайпер натиснув на курок…

— Якщо військовий страждає від того, що у відповідальний момент злякався, утік із поля бою, не допоміг побратимам? Які рекомендації в такому разі?
— Якщо справді був свідомий недобрий вчинок або бездіяльність, то, звісно, це треба визнати й покаятися. Але людина могла себе в той момент не контролювати, перебувати в стані афекту. В екстремальних ситуаціях свідомість працює зовсім інакше, розум віддає керування інстинктам. Наприклад, почався обстріл, побратима завалило в окопі. Ти можеш ризикнути й спробувати його відкопати або залишитися в укритті. І такий вибір треба робити постійно. А може бути, що відносно безпечно і можна було врятувати, але ти не справився зі страхом. Ситуацій — безліч, і часто не розбереш, хто правий, а хто винний.

Узагалі на фронті мораль буває дуже суперечливою, вона не така, як у тилу. Наприклад, є так званий протокол сортування поранених. Він полягає в тому, що в першу чергу надається допомога тим, кого можна врятувати з більшою ймовірністю. Для когось це дико, але на війні це норма. Або — коли поранений лежить у червоній зоні (зона обстрілу — прим. ред.), не рекомендується його рятувати. Бо і перший може не вижити, і другий разом із ним загине. Але ти чуєш, як він кличе на допомогу, і цей крик потім тебе переслідує. Навряд чи хтось із людей тебе засудить, але сам себе будеш мучити. Іноді питання в тому, щоб простити самому собі. Людина буває більш вимогливою до себе, ніж Бог. Бог прощає, а вона собі — ні. Якщо є така проблема, потрібно працювати з психологом, священником. Корисно разом проаналізувати ситуацію, поставити запитання: «Що ти реально міг зробити? Чи справді це щось би змінило?»

Позиція і роль капелана

— Почуття вини також може бути наслідком неоднозначного ставлення до зброї серед протестантів. Універсальна позиція — віддавати це питання на совість кожного віруючого. А якими принципами керуються капелани, коли служать військовим? Чи може капелан мати пацифістські переконання?
— Коли почалася війна, дехто з членів церкви чи навіть служителів, нікого не питаючи, пішли в ТрО чи ЗСУ. А хтось навпаки — зайняв крайню позицію пацифізму з усіма її наслідками. І це в одному братерстві, у одній області та навіть часто в одному місті. Відсутність спільного бачення — це справді погано. Але, з іншого боку, я вважаю, що в нинішніх обставинах віддавати це питання на совість кожного християнина — не найгірший вихід. Адже і в Конституції закладене право на невійськову службу за релігійними переконаннями.

Щодо капеланів, то згідно з законодавством — це люди, які не беруть зброї. Навіть держава розуміє, що священник і зброя — речі несумісні. Одного капелана якось запитали: «А якщо ви потрапите в оточення, потрібно буде прориватися, кожна людина на рахунку, від вас залежатиме життя інших — і тоді не візьмете зброї?» Той відповів: «Якщо, узявши зброю, я зможу допомогти побратимам врятуватися, то можу прийняти таке рішення. Але відразу після того — знімаю хрест і стаю звичайним солдатом». Якщо ж священник через власні переконання засуджує саму можливість збройного захисту, то, звісно, він не може бути капеланом. Те, що роблять військовослужбовці — вимушені дії, щоб зупинити ворога й захистити себе, свої сім’ї та своїх співгромадян.

— Яким має бути правильне ставлення до ворога? Які є межі допустимого згідно з Біблією і просто з погляду людяності, щоб не уподібнитися злу й не дозволити ненависті руйнувати власну душу?
— Це запитання звучить по-одному — коли ти вдома на дивані, і зовсім по-іншому — коли ти в зоні бойових дій. Там, де в будь-яку мить тебе можуть накрити, ховаєшся під деревом, щоби дрон не засік, не вмикаєш світла вночі й не знаєш, чи прокинешся наступного дня… Там, де люди переживають жахливі речі, ти не будеш їм розповідати, як треба любити й прощати ворога. Звісно, почуття ненависті руйнує особистість. При цьому воно зовсім не додає переваги в бою. Але донести це тим, хто перебуває в пеклі війни, — дуже непросто.

Пам’ятаю розмову з одним військовим на куп’янському напрямку. Він цілеспрямовано прийшов у військо, щоб мстити. Він бачив звірства росіян. Як розстрілювали будинки з крупнокаліберного кулемета. Його самого поранили, чоловік ледве вижив і вибрався з окупації. Кулі так і залишилися в тазовій кістці. Будучи непридатним до служби, добився, щоб його таки взяли. Я сказав: «Твої мотиви зрозумілі, але не забувай, що ти — не такий, як вони. Ти маєш зберегти людську подобу, щоб у боротьбі зі злом самому не стати злом. Ворога треба зупинити, але коли він складає зброю й здається в полон, не обов’язково його вбивати». Капелан — не для того, щоб тільки підтакувати й хвалити. Цивільний може тільки подякувати за захист, він не має морального права щось радити. Обов’язок капелана — іноді зупинити, сказати: «Ти неправий!»

— Як ти долучився до капеланського служіння? Яке основне завдання капелана у твоєму розумінні?
— По-перше, я не звик сидіти на місці, коли бачу потребу. Із перших днів війни ми стали служити біженцям, а згодом і військовим. По-друге, я вважаю, що служитель має бути з людьми — і в радості, і особливо в горі. Не на всі питання він має відповіді — головне бути присутнім, всіляко підтримувати. Не дарма основне гасло капеланського служіння — «Бути поруч». Бійці переживають неймовірний рівень стресу. Іноді я бачу в їхніх очах відчайдушний пошук хоч якоїсь надії, за яку можна було б ухопитися. Був випадок в одному з прифронтових міст. Ми служили у військовому госпіталі. В одній із палат чоловік, просто побачивши, що прийшли капелани, почав ридати. Він носив у собі невимовний біль, який у той момент вирвався назовні.

Капелан — перш за все представляє Бога, несе іскру Божого Слова туди, де панує війна. І не якісь людські аргументи, а тільки Бог може підтримати бійців, зцілити їхні серця. Минулого літа приїхав один волонтер з-за кордону, і ми з ним возили допомогу батальйонам, які були на відведенні на Волині. У таких випадках шикують взвод і надають слово служителю. Розуміючи, що ніхто не любить довгих промов, я сказав дуже коротку проповідь, буквально на дві хвилини. Це були настільки прості істини: «Бог любить тебе, ти потрібний, ти цінний в Його очах!» Але раптом я побачив на потемнілих від війни обличчях чоловіків сльози. У такі моменти усвідомлюєш, що це точно не через твоє красномовство, це Божий дотик. Вірю, що Боже Слово має в собі силу й зростатиме в серцях, які його почули.

Розмовляв Дмитро Довбуш

"Благовісник", 3,2024